Переможці Всеукраїнського конкурсу "Птах року 2025"
Щиро вітаємо наших вихованців переможців Всеукраїнського конкурсу «Птах року 2025»!
Синьогуб Поліну, яка зайняла ІІ МІСЦЕ в номінації кращий доробок, (власні поробки з природних матеріалів, ниток, тканин, зображення птаха у вигляді вишивки бісером, стрічками та нитками), глини, паперу, скла), керівник Якшова Надія Миколаївна
Яланську Аміру, яка зайняла І МІСЦЕ за кращий літературний твір (власні оповідання, казки, вірші про птахів), керівник Безвершенко Марина Сергіївна
Нехай ваша любов до рідного краю та його крилатих мешканців лише зростає! Бажаємо вам нових відкриттів, невичерпної енергії та чистих горизонтів під мирним українським небом.
Крутиголовка Степан
Крутиголовка Степан сидів на гілці старої яблуні у селі Калинівка, мружив око і дивився, як осіннє сонце малює на пожовклому листі золотаві візерунки. Усі його родичі, сусіди та знайомі, здавалося, вже відчули цей нездоланний поклик далекої Африки. Повітря густішало від прощальних криків, галасу та метушні. Великий відліт був неминучим.
Але Степан... Степан мав план. План, який інші крутиголовки вважали божевільним, небезпечним і просто абсурдним.
"Я не поїду!" — рішуче цвірінькнув він, проковтнувши великого, на диво неповороткого жука.
"Що-що?" — перепитала тітка Горпина, яка вже третій день нервово пакувала свої поживні запаси, тренуючись до довгої мандрівки. — "Ти що, з глузду з'їхав, Степане? У тебе, здається, голівка... закрутилася не в той бік!"
"Ні, тітонько. Я абсолютно серйозно. Цього року я залишаюся зимувати в Україні."
Навколо запанувала тиша, порушувана лише шелестом вітру.
"Ти бачив, що тут відбувається в грудні?" — запитав старий Дзвінок, голова їхнього "крутиголовкового" товариства. — "Сніг, Степане! Крижаний вітер! І найголовніше — немає комах! Жодного черв'ячка! Жодної личинки! Ти замерзнеш і згинеш з голоду! Природа не даремно придумала цю міграцію!"
Але Степан мав свої аргументи.
"Це мій дім! Я народився під цим небом! Я не хочу тинятися по чужих пальмах, коли тут, у нашій Калинівці, така краса! Крім того," — Степан зробив таємничий вигляд — "я знаю Секретне Місце." Його секретне місце було невеличким, глибоким дуплом у найтовщій липі на краю села. Це дупло, що утворилося від удару блискавки багато років тому, було прикрите товстим шаром кори, яку Степан, майстер своєї справи, додатково зміцнив глиною та мохом. Усередині було сухо і, що найголовніше, там жила дуже дружня родина сірих мишей!
Степан уклав із мишами договір.
"Ви не чіпаєте мене, я не чіпаю вас. Я не їм вашу зернову схованку, ви дозволяєте мені жити в найвищій кімнаті. А навесні я прожену всіх павуків."
У мишей, які звикли до сусідства, це викликало лише хихикання, але вони погодились. Вони знали, що Степан — птах впертий, але й відважний.
Коли прийшов час великого відльоту, Степан, трохи засмучений, але сповнений рішучості, помахав крилом своїм зграям, що зникали на південному горизонті.
Перші тижні зими були казкові. Сніг м'яко вкрив усе село. Степан вилазив зі свого теплого дупла, крутив голівкою, роздивляючись білосніжну красу. Він навіть навчився їсти насіння, яке розвішували добрі люди у годівницях. Він швидко зрозумів, що його головний ворог — це ліниві синиці, які постійно намагалися його випередити.
Одного разу, коли мороз сягнув до мінус п’ятнадцяти градусів, Степан подумав: "Може, Дзвінок мав рацію..." Його маленький дзьоб замерзав, лапки ледь відчувалися. Він знесилений прилетів до свого дупла.
Але тут його чекав сюрприз. Миші, які вже повністю облаштувалися на зиму, помітили його тремтіння.
"Ти, крутиголовка, замерзнеш, якщо ми не допоможемо!" — пискнула головна миша, Зернуся.
І тоді миші почали свою "операцію порятунку Степана". Вони висунули у його "кімнату" великий шматок сушеного гриба, який знайшли під час осінніх зборів. Вони принесли пучок старого сіна, щоб Степан загорнувся.
Цієї ночі Степан спав як ніколи міцно.
Він пережив найлютіші морози, а його мишача команда стала його найкращими друзями. Він, не крутиголовка, а справжній зимовий птах, сидів на гілці і спостерігав за Різдвом, за сніговими завірюхами, і відчував, як його серце наповнюється гордістю.
Коли надійшла весна і перші шпаки повернулися з вирію, вони були шоковані.
"Степане?! Ти живий?!" — вигукнула тітка Горпина, яка за час мандрівки схудла на дві пір'їни.
Степан, свіжий, добре відгодований, з блискучим пір'ям, гордо похитав своєю голівкою.
"Так, тітонько. Я був тут. Я перезимував в Україні. Це мій дім, і я довів, що тут можна жити, якщо мати добрих друзів, тепле дупло і, звичайно ж, трішки крутої впертості."
Усе літо крутиголовка Степан був живою легендою. Інші птахи, спостерігаючи за ним, щороку замислювалися: "А може, й справді варто спробувати залишитися?"
Але вони не мали ні його відваги, ні його "крутої впертості", ні... його сімейки мишей-рятівників.
